До 140-річчя від дня народження  видатного українського композитора,

хорового диригента, педагога і музично-громадського діяча, протоієрея УАПЦ

Кирила Григоровича  Стеценка

(1882-1922)

Митець високого таланту

«Музика дає найвищу втіху душі, наповнює серце радістю і спокоєм, вона заставляє людей забути про горе і підносить кудись високо в далекі прекрасні простори або кличе до героїчних вчинків. Але ще важніше за музику – пісня. В пісні людина і словами, і голосом викладає все, що в неї на душі: радість, горе. Пісню всякий розуміє. Пісня – найкращий і найбільший дар людини! Любіть, друзі, нашу рідну українську пісню. Вона – душа нашого народу».

(К.Г. Стеценко)

З ім’ям Кирила Григоровича Стеценка пов’язані славні сторінки історії української культури початку ХХ століття. Цей період  в історії України характеризується активізацією національно-визвольного руху, культурним підйомом. Кращій учень, вірний соратник і послідовник великого основоположника національної музично-композиторської школи в Україні, першого українського класика музики Миколи Віталійовича Лисенка на хвилі відродження докладає максимальних зусиль у їх спільній просвітницькій справі. Г. Стеценко належав до плеяди видатних українських митців, майже одночасно прийшли в музичне життя України О. Кошиць, М. Леонтович, С. Людкевич, Я. Яциневич. Його музично-педагогічна спадщина великою мірою сприяла формуванню національної музики.

Народився Кирило Стеценко 24 травня 1882 року в с. Квітки (нині Черкаської обл.) в багатодітній родині іконописця Григорія Михайловича Стеценка. З дитинства помітними були його потяг до музики та малювання. У дев’ятирічному віці відбулося початкове ознайомлення з нотною грамотою та співом у хорі. Пізніше Кирило вступає до Київської бурси  при Софійському соборі та художньої школи М.І. Мурашка. Від 1892 року навчається в Київській духовній семінарії та працює помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова. Монастир мав велику бібліотеку. Саме там майбутній композитор познайомився із вітчизняною хоровою класикою. 

Зустріч з Лисенком у 1899 році мала вирішальне значення для Стеценка-композитора. Кирило Григорович подорожує по Україні  з його капелою як учасник хору та помічник диригента. З того часу починає формуватися і його творча думка. Поширення української пісні через публічні виступи хору семінаристів, яким Кирило Стеценко керував з 1902 p., збирання фольклорного матеріалу під час подорожей селами з наступним його впровадженням у репертуар хору – ось чинники творчого та ідейного формування майбутнього композитора-педагога.

Після закінчення 1903 року духовної семінарії Стеценко працює вчителем музики і співу в Київській церковно-учительський школі. Революційні події 1905 року позначилися на всій творчості композитора. Саме в цей час він звернувся до безсмертних рядків «Заповіту». Шевченківське «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…» було співзвучне настроєві митця. З кінця 1905 по квітень 1906 року тривала праця над оперою «Кармелюк», де відчувається вболівання композитора за звільнення свого народу. Творчий доробок Стеценка швидко зростав, хоча поєднував навчання в музичній школі Лисенка, працю із заснованим ним Народним хором, викладання співу й музики у церковно-учительській школі, де був директором прот. В. Липківський, майбутній митрополит Української Автокефальної Православної Церкви. Новій школі, як писав згодом композитор-педагог, належало «…виховувати таких людей, які мали б тверду волю в проведенні у життя найвищих ідей…ідей правди, краси, добра на користь рідного краю і народу нашого…» Слухачі й учні любили та поважали Стеценка, для багатьох із них він залишився взірцем на все життя. Свою педагогічну діяльність Кирило Стеценко розглядав як важливу громадську справу.

Життєвим кредо композитора стало творення та популяризація української культурно-музичної платформи на основі національних надбань та світової класики. Ця ідея освітлювала всі сфери його діяльності. В творчості композитор обирав для себе доступні, демократичні жанри, пов’язані зі словом: саме таким способом можна було привабити якомога ширше коло слухачів, зацікавити. Тому обробки народних пісень, хори, солоспіви, кантати та опери складають основну жанрову палітру композитора. Хори «Заповіт» на слова Т. Шевченка, «Сон» на вірші П. Грабовського, кантата «Єднаймося» на вірші І. Франка, поема «Рано-вранці новобранці» на вірші Т. Шевченка, солоспіви (понад 30) на слова Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Олеся та ін., музика до п’єс («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка,  «Про що тирса шелестіла» С. Черкасенка), драматична сцена «Іфіґенія в Тавриді» за драмою Л. Українки, дитячі опери («Івасик-Телесик», «Лисичка, котик і півник») - вагомий внесок у розвиток національної музичної культури та естетичне виховання народу.

Духовна музика композитора одержала суспільне визнання. До його творчого доробку належать три літургії, «Панахида», «Всенічна», «Янгол літав»,  колядки та щедрівки, гармонізації старовинних Лаврських розспівів. Найвищим досягненням Стеценка у хоровій музиці вважаються «Всенічна» та «Панахида», написані в 1913 році та присвячені пам’яті М. Лисенка. Дослідник української духовної музики 20-х років ХХ ст. М. Юрченко вважає, що саме в духовних творах К. Стеценка, різноманітних за жанрами і високохудожніх за якістю музичного матеріалу, найяскравіше виявився талант цього композитора-патріота і духовного пастиря, що дозволяє визнати його фундатором національної духовно-музичної школи.

Майже невідомою донині залишається релігійна діяльність К. Стеценка, який із 1902 року й до останніх днів життя був священиком, одним із перших почав відправляти Службу Божу українською мовою. Також був фундатором Української Автокефальної Православної Церкви, учасником Першого собору УАПЦ у жовтні 1921 року. За своє життя створив близько 30 колективів – професійних, церковних і світських.

В добу Української Держави 1918 року в листі до гетьмана П. Скоропадського як диригент обґрунтовує необхідність створення національного симфонічного оркестру, організовує Перший український національний хор. 22 січня 1919 року під час Акту Злуки на Софійському майдані в Києві Стеценко диригував хором, який виконав «Молитву за Україну» (музика М. Лисенка, слова О. Кониського).

Уже в 1906 р. К. Г. Стеценко видав одну з перших у Наддніпрянській Україні репертуарну шкільну збірку «Луна», до якої ввійшли його власні твори, а також зі смаком дібрані дитячі пісні інших авторів та народні пісні. За сучасних умов розбудови національної школи доцільно знову звернутися до творчості композитора-педагога, проаналізувати її з новітніх позицій і залучати до широкого використання в практиці естетичного виховання молоді.

Характерна для Кирила Григоровича простота музичної мови набула особливої конкретності і зрозумілості в його дитячих операх. Завдяки цьому наголошуються виховні моменти, закладені в казкових сюжетах опер, які стали цінним скарбом української класичної музики для дітей. Уміння К. Г. Стеценка промовляти до дітей простою, художньо виразною музичною мовою яскраво виявилось і в його обробках дитячих пісень у збірниках «Луна» і «Шкільний співаник», які заслуговують на їх сучасне закріплення в музично-педагогічній практиці. Розбудова нової школи в Україні в пореволюційний час відбувалася за надзвичайно складної соціально-економічної та політичної ситуації. Педагогові К. Г. Стеценко належить детально розроблений проект реорганізації музичної освіти шкільних учителів музики і співів, які б забезпечили якнайширше впровадження музичної культури.

 Поява в цей час перших національних підручників з музичного виховання, до яких належить і «Початковий курс навчання дітей нотного співу» К. Г. Стеценка, мала не лише важливе практичне, а й ідеологічне, громадянське значення. На думку педагога, співи сприяють розумовому, психічному й фізичному розвиткові дітей, вони також є важливим засобом патріотичного виховання. Його «Шкільні співаники», що фактично стали музичним хрестоматійним матеріалом до «Початкового курсу…», базувалися на фольклорі і складалися за принципом наступності – від простішого до складнішого: перша частина містила веснянки, щедрівки, колискові, дитячі ігри й марші, друга – жартівливі, історичні, бурлацькі, побутові пісні; третя – власні хорові обробки та обробки творів М. В. Лисенка, М. Д. Леонтовича, Я. Д. Степового.

І сьогодні актуальними є слова Кирила Стеценка, проголошені перед українськими вчителями у рік Української революції 1917 року: «Тільки той народ може бути сильний духом, у якого є національна рідна школа: такому народові не страшні будуть утиски, ні відсутність політичної цілості. Такий народ збереже свій національний образ і душу, на якій би території він не жив».

Життя Кирила Стеценка – промовистий приклад того, що може зробити людина в найтяжчих умовах, коли вона любить мистецтво і віддана своєму народові…