До 105-річчя від дня народження українського композитора, педагога, музично-громадського діяча, Члена Національної спілки композиторів України, лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка Миколи Віталійовича Дремлюги (1917-1998)

«Його твори ніби насичені живими соками народного мистецтва.

В них повністю розкрився талант українського композитора, співця своєї землі.

Їй – рідній українській землі, її героям-трудівникам присвятив композитор

М. Дремлюга свою творчість» (К. Майбурова)

Народна пісня полонила Миколу Дремлюгу вже в дитячі роки, коли він гостював в селі на Вінниччині у рідних його батька. Чотирирічний Микола дослухався до пісень, а потім, заховавшись на горищі хати, співав їх, — це розповідала родичка. Вже коли він стане композитором, то зробить більше ста концертних обробок народних пісень — не тільки українських, а й угорських, чеських, російських, білоруських, болгарських, словацьких, польських, албанських. А поховальний кант, який наспівувала тітка Голяна, стане однією з тем Третьої симфонії «Пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років». За цю симфонію у 1998 році композитор отримав найвищу нагороду — Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка.

Народився М. Дремлюга на батьківщині матері, у слободі Бутурлинівці Воронежської губернії влітку 1917 р., напередодні переходу на новий календар, що і спричинило плутанину з датами. В усіх офіційних документах, енциклопедіях, довідниках датою народження вказувалось 22 червня 1917 року. При переїзді в ті складні часи свідоцтво про народження загубилося. Паспорт М. Дремлюга отримав за шкільною довідкою, виданою 22 червня. Цю дату і зафіксували як дату народження. В дитячі роки день народження святкували взимку, на святого Миколая, бо за християнською традицією день ангела-захисника вважався більш важливим святом. І тільки у 1985 році у свідоцтві, яке було випадково знайдено в одній з книжок великої сімейної бібліотеки, вказується дата народження 2 липня 1917 року за старим стилем, тобто 15 липня за новим. На підставі цього документа в новій енциклопедії вже подається уточнена дата народження М. Дремлюги — 2(15).07.1917 р.

Коли Миколі виповнилося шість років, батьки забрали його від родичів з Вінниччини до Києва. Син вчителів (батько викладав математику, мати — українську літературу), він отримав неабияке виховання у сім’ї: змалку вчився грі на фортепіано, іноземним мовам, малюванню. Досконало оволодів французькою і німецькою мовами, читав в оригіналі Шіллера, Гете, Новаліса, Віланда, Гауфа та ін. Велика ерудиція, енциклопедичні знання, як правило, не набуваються людиною в зрілому віці. Жага знань живиться сімейною атмосферою та оточенням. Батько відіграв головну роль в становленні Миколи Васильовича і як музиканта. Адже музика була найпалкішим захопленням математика Василя Семеновича, який самотужки опанував нотну грамоту. Йому пощастило познайомитись з молодим композитором Миколою Леонтовичем, який вчителював у сільській школі, де навчався Василь  Дремлюга. Різниця у віці між вчителем та учнем була не дуже велика, тож невдовзі вони заприятелювали. Василь з радістю допомагав М. Леонтовичу у вирішенні складних математичних задач, а той залюбки навчав свого учня музиці. Можливо, на честь М. Леонтовича Василь Семенович назвав свого сина Миколою, передавши йому любов до музики. Від батька Микола Дремлюга успадкував працелюбність, відповідальність за свої вчинки, відданість своїй справі.

Після закінчення середньої школи Микола Дремлюга вступає одночасно на факультет хімічного машинобудування Київського політехнічного інституту (тоді — Індустріального) та на фортепіанний факультет Київської консерваторії. Однак за наполяганням батька вирішує отримати престижну професію інженера. Навчаючись в Індустріальному інституті, майбутній композитор продовжував писати власні твори, брав приватні уроки гри на фортепіано у відомого піаніста, професора Г. Беклемішева, виступав на концертах, виконуючи віртуозні прелюди Рахманінова та власні фортепіанні композиції. Згодом почав акомпанувати інститутським співакам-солістам і, готуючи з ними оперні арії, відкрив для себе деякі вокальні таємниці та поступово перетворився для своїх товаришів у викладача співу. В майбутньому це дуже допомогло Миколі Васильовичу при написанні пісень та романсів. Довго не наважувався присвятити своє життя музиці – у душі точилася гостра боротьбі між метою і покликанням, між раціональним і емоційним, між математиком і музикантом.

Подальшу долю Миколи Дремлюги вирішило знайомство з Л. М. Ревуцьким. Видатний митець прослухав композиції починаючого композитора і запропонував вступати на його курс до консерваторії. На початку навчання у М. Дремлюги виникли чималі складнощі в опануванні сольфеджіо, оскільки не мав систематичної музичної підготовки. Музику, як і іноземні мови, французьку та німецьку, він вивчав дома з приватними вчителями. Вже за півроку подолав усі труднощі у вивченні музичних дисциплін й перевершив і більш підготовлених студентів. «Він ішов у навчанні, як танк», — згадувала одна з його однокурсниць.

У Миколи Дремлюги був допитливий розум, прекрасна пам’ять. Він мав великий інтерес до літератури: української, світової, античної. В домашній бібліотеці його і його батька можна було знайти твори Т. Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, світової класики та античних авторів, книги з історії України, всесвітньої історії, історії живопису. Добре знав твори давньогрецьких драматургів класичного періоду: Есхіла, Софокла, а також давньогрецьку лірику, зокрема, «Метаморфози» Овідія та ін. М. Дремлюгу цікавило все: і земне життя, і космос, і відкриття в техніці і науці. Недаремно він завжди виписував журнали: «Наука и жизнь», «Вокруг света», мав багато книжок із серії «Знання».

Ще студентом у 1944 році М. Дремлюга був прийнятий до Національної спілки композиторів України. З 1946 року Микола Васильович почав викладати на історико-теоретичному та композиторському факультетах Київської консерваторії. У 1965 році став доцентом, а у 1978 році — професором кафедри композиції та інструментовки. М. Дремлюга працював у консерваторії (нині Національна музична академія України) упродовж 52 років — він викладав гармонію, музичний аналіз, музичну літературу, оркестровку, читання партитур, хорове аранжування, а від 1966 року — композицію. Серед його учнів були О. Білаш, Л. Дичко, В. Сільвестров, Є. Станкович, І. Карабіц, К. Мясков, В. Філіпенко, О. Костін, І. Поклад. Микола Васильович був доброзичливою людиною і, разом з тим, вимогливою, особливо у своїй професії, у педагогічній діяльності, в навчанні студентів.

Добре обізнаний з українською і світовою поезією, Дремлюга для своїх творів обирав ті вірші, які відповідали його характеру, його уподобанням. Це глибоко ліричні поезії, філософські вірші з роздумами про життя. Так з’явилися цикли романсів на слова М. Рильського і Омара Хайяма. Але часом траплялися й несподівані тексти, як наприклад, вірш «Гей, піду я на Говерлу», який йому запропонував мало відомий, або й зовсім тоді невідомий, чоловік на прізвище Капустяк. Вийшла гарна пісня, яка свого часу була доволі популярною, звучала по радіо, часто виконувалася на концертах. М. Дремлюга першим підтримав відомого нині поета Андрія Демиденка, почавши писати пісні на його вірші.

Народний український характер музики М. Дремлюги особливо чітко відчувається у романсі на слова П. Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить». В цьому творі і тонкий ліризм, і глибока задумливість, і відчуття незбагненної краси душі української людини. Адже романс написаний на вірш із ранньої збірки поета «Сонячні кларнети», яку з 1925 р. не перевидавали протягом 60 років. За радянських часів існувала заборона проти так званої «чистої лірики». Дізнавшись про це, П. Тичина дуже засмутився і сприяв тому, аби виконання романсу дозволили.

Особливий інтерес у композитора був до творів історичної тематики, наприклад, до повісті Д. Мордовця «Сагайдачний». М. Дремлюга завжди мріяв про створення подібного героя в музиці, зібрав багатий матеріал і дуже хотів створити оперу про кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. Однак у радянські часи потрібні були зовсім інші герої і задум про оперу залишився тільки у мріях.

Заглибленню у фольклор сприяло й те, що дитинство композитора пройшло в селі, у вирі народного співу. Микола Дремлюга завжди прагнув до національної визначеності музичної мови, отож зацікавлення народними інструментами було цілком логічним і, як результат — непересічний концертний репертуар для бандури і симфонічного оркестру. Цей концерт став обов’язковим твором на вітчизняних та міжнародних конкурсах бандуристів. Саме він вивів бандуру на світову сцену і підняв її на академічний рівень. Цікаво, що його п’єса для бандури під назвою «Дума» була використана у фільмі «Пропала грамота». Ймовірно, актор І. Миколайчук, який підбирав музику до фільму, був певен, що це народна дума.

Щедро обдарованому композитору були підвладні всі музичні жанри. М. Дремлюга написав шість симфоній, цикл симфонічних поем, симфонічні увертюри, концерти для різних інструментів з оркестром: для фортепіано, труби, скрипки, гобоя. Його перу належить понад сто романсів на вірші І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, Д. Павличка, А. Демиденка, О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Буніна, а також на вірші і сонети Мікеланджело, Ф. Петрарки, В. Шекспіра, П. Ронсара, Х. Хіменеса, П. Елюара, А. Міцкевича, Омара Хайяма, а також значна добірка творів для фортепіано, віолончелі, скрипки, гітари, бандури. Хорова творчість композитора включає кантати і ораторію.

Микола Дремлюга, коли бував у Будинку творчості у Ворзелі, радо спілкувався не тільки з колегами, найбільше з Георгієм Майбородою і Віталієм Кирейком, але й з простими робітниками, мешканцями Ворзеля. Слухати їхню українську мову, їх вимову було для нього насолодою. І Миколу Васильовича дуже любили. За уважність, щирість, людяність, за гумор, за повагу до людей. Так само його любили у сім’ї. Своїй дочці Марічці М. Дремлюга присвятив «Фортепіанний альбом» із 24 дитячих п’єс. «Лірична пісня» з цього альбому була улюбленим фортепіанним твором для учнів музичних шкіл і згодом стала такою популярною, що композитор зробив перекладення її для бандури, гобою, гітари.

Микола Дремлюга любив рідну землю, простих українських людей, його музика глибоко одухотворена, одухотворена Україною. Остання незавершена Сьома симфонія композитора присвячена Україні і має назву «Слава Україні».