До 160-річчя від дня народження видатного українського історика,

 державного і громадсько-політичного діяча, літературознавця,

 письменника, публіциста, організатора української науки,

першого голови Української Центральної Ради та

головного ідейного натхненника українського державотворення

Михайла Сергійовича Грушевського

(1866-1934)

Михайло Грушевський: історик і будівничий нації

«Завдяки історичній пам’яті людина стає особистістю,

народ – нацією, країна – державою».

(Михайло Грушевський)

Михайло Сергійович Грушевський – одна з найважливіших постатей в історії українського державотворення. Він вперше науково обґрунтував право українців на самостійну державу, показав етнічну відмінність українського народу від російського, став символом всеукраїнського національного єднання. Як патріот, історик, письменник, соціолог і громадсько-політичний діяч Грушевський сприяв розбудові Української державності та культурному розвитку українського народу.

Народився Михайло Грушевський 29 вересня 1866 року в м. Холм, нині м. Хелм (Польща), в сім’ї вчителя гімназії Сергія Грушевського. Рід батька походив із чигиринського козацького роду Грушів, рід матері – від греко-католицьких священників. Михайло Сергійович згадував своїх батьків як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив’язання до всього українського – мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття. 1869 року через стан здоров’я батька сім’я переїхала спочатку до Ставрополя, згодом – до Владикавказа. У 14 років Грушевський після домашнього навчання одразу потрапляє до третього класу гімназії в місті Тифліс. У цей час він із захопленням читав твори Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Максимовича та написав свої перші оповідання, які надіслав до України відомому письменнику Нечуй-Левицькому, котрий схвально їх оцінив. З 1886 року Грушевський продовжує здобувати освіту на історико-філологічному факультеті Київського університету. Михайлові поталанило на справжнього вчителя – відомого історика і професора Володимира Антоновича. Під його керівництвом він підготував свої студентські наукові праці, які не втратили свого значення і сьогодні, блискуче захистив магістерську дисертацію.

У 1894 році Михайло Грушевський отримав посаду професора першої на українських землях кафедри історії України у Львівському університеті. Роки праці Грушевського у Львові – це курси лекцій в університеті, створення власної історичної наукової школи, з 1897 по 1913 р. він очолює Наукове товариство імені Шевченка – фактично неофіційну Українську академію наук. Саме тоді народжується його фундаментальна праця – «Історія України-Руси», яка довела самобутність та неперервність розвитку українського народу від найдавніших часів. Це 38 років роботи, 10 томів, 12 книг. Грушевський обґрунтував схему народницької історії, згідно з якою головним суб’єктом історії є народ, а не держава чи династія і довів етнічну та історичну окремішність українців від російського та польського народів. Перший том вийшов у Львові 1898 року, а останній, десятий, присвячений подіям 1657-1659 років, надрукувала його донька Катерина в 1936 році, вже після смерті Михайла Грушевського.

Попри свій авторитет та високі посади, Михайло Сергійович був напрочуд ввічливим. Особливо це проявлялося у його викладацькій діяльності. До всіх студентів він звертався винятково «пане-товаришу» та на «Ви». Він часто запрошував студентів до своєї оселі, де мав чудову бібліотеку, і ніколи не шкодував свого дорогоцінного часу на балачки з «недопеченими вченими». Грушевський значну увагу приділяв підготовці наукових кадрів, створив власну наукову школу. Її представники – Василь Гарасимчук, Іван Джиджора, Мирон Кордуба, Іван Кревецький, Іван Крип’якевич, Омелян Терлецький, Степан Томашівський.

У 1896 році, коли Грушевському було вже 30 років, він одружився з Марією Вояковською, яка працювала вчителькою. Згодом у них народилася донька Катерина. Коли Грушевського відправили в заслання до Симбірська, то Марія разом із 14-річною донькою поїхали за ним. Через 4 роки після смерті батька доньку Грушевського заарештували і засудили за «сприяння антирадянській діяльності української націоналістичної організації з метою встановлення фашистської диктатури». За документами КДБ Катерина померла 30 березня 1943 року у виправно-трудовому таборі в Мордовській АРСР.  

Після революції 1905-1907 років Грушевський продовжив політичну діяльність і розбудову історичної науки та видавничої справи у Києві. 1907 року його обрали головою новозаснованого Українського наукового товариства у Києві. Початок Першої світової війни застав Грушевського на відпочинку в селі Криворівня (нині – Івано-Франківської області, а тоді – території Австро-Угорщини). З великими труднощами Грушевський зумів повернутись до Києва, де його заарештували за звинуваченням в «австрофільстві» та шпигунстві. Після п’ятимісячного ув’язнення в Лук’янівській в’язниці був висланий до Симбірська. Восени 1915 року завдяки клопотанням авторитетних вчених йому дозволили переїхати до Казані, ще через рік – до Москви, де Грушевський активно продовжував наукову діяльність. До Києва він зміг повернутися лише після Лютневої революції 1917 року.

З березня 1917-го Михайло Грушевський – голова Української Центральної Ради, головний ідейний натхненник українського національного руху. Під його керівництвом Центральна Рада еволюціонувала від вимог національно-культурної автономії до проголошення незалежної Української Народної Республіки. Грушевський був автором головних політичних документів. Своє бачення національно-культурного і державницького поступу України викладав у виступах, статтях, брошурах, концептуальних положеннях Української революції 1917-1921 років. Михайло Грушевський – головна дієва особа тогочасного українського політичного життя. Без його участі не відбувалося практично жодне масштабне зібрання. Він надавав великого значення конституційному процесові і під його керівництвом розроблялася Конституція УНР, прийнята 29 квітня 1918 року. У січні 1918 року під час штурму Києва більшовики цілеспрямовано спалили фамільний маєток Грушевських на вулиці Паньківській, 9. Операцією командував Михайло Муравйов. Бронепотяг із загонами матросів на чолі з Андрієм Полупановим кілька годин розстрілював запальним снарядами будинок. Ущент згоріли цінні рукописи, бібліотека, унікальні колекції рушників, вишивок, килимів, порцеляни та прикрас. Згодом Муравйов вихвалявся цим «подвигом»: «Я велел артеллерии бить по самым высоким и красивым дворцам и домам Киева, по церквям и попам… Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течении трех суток горел как яркий костер…».

Після гетьманського перевороту Грушевський відійшов від активної політичної діяльності і в березні 1919 року емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у Відні як представник закордонної делегації УПСР, розгорнув широку публіцистичну й наукову діяльність, розпочав роботу над ще одним великим науковим проектом – багатотомною «Історією української літератури». В березні 1924 року Грушевський повертається в Україну, щоб завершити «Історію України-Руси», що неможливо було здійснити без вітчизняних архівів і бібліотечних зібрань. Осередком його історичної школи стала новостворена Науково-дослідна кафедра історії України. За редакцією вченого в цей період було випущено 80 книг. У вільний час Грушевський захоплювався доглядом за рослинами, колекціонував квіти та любив вирощувати рідкісні види на власній дачі.

У 1923-му Грушевського обрали академіком  Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Однак вже згодом розпочався погром історичних установ, створених Михайлом Сергійовичем, він став об’єктом нещадного цькування з боку більшовицького режиму. Архівні джерела свідчать, що тотальне стеження за вченим органами ГПУ-НКВД розпочалося від перших днів повернення в Україну і завершилося арештом у березні 1931 року за звинуваченням у керівництві так званим «Українським національним центром». Через короткий час після допитів у Харкові Грушевського звільнили. Відкритий судовий процес так і не відбувся. Попри те, що він займав високі посади в АН, тривалий час залишався «контрреволюційним істориком». Грушевський формально не був репресований радянською владою. За весь час тоталітарного режиму його твори не перевидавалися, а надруковані раніше вилучалися з бібліотек і знищувалися. Наукова спадщина Грушевського в той час не вивчалася. За спогадами сучасників, Грушевський мав надзвичайну працездатність. Спав 4 години на добу, увесь свій час присвячував роботі. Творчий доробок складає понад 2000 праць. Починав же Михайло Сергійович свій творчий шлях як письменник і ще за життя в Радянській Україні уся його художня проза, драматичні два твори були зібрані докупи в книжці «Під зорями» (1928), яку критика відзначила як дуже визначне явище. Повне зібрання творів М. Грушевського у 50 томах – найповніше академічне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів). Вчений світового рівня, творча спадщина якого вражає своїм тематичним діапазоном, енциклопедичністю, універсальністю увійшов в історію як творець української наукової історіографії,  борець за відновлення української державності, полум’яний патріот українського народу. Олександр Оглоблин, історик, архівіст та політичний діяч писав: «Грушевський, як і кожна людина, належав своїй добі. Вона – єдине мірило оцінки історичного діяча. Доба Грушевського цю оцінку зробила. Але творчість Грушевського – це вічна власність українства. І в історичній перспективі «Історія України-Руси» завжди стоятиме поруч з Шевченковим «Кобзарем».

Студенти 1 курсу завітали до бібліотеки коледжу, переглянули виставку, підготовлену до 160-річчя головного ідейного натхненника українського державотворення Михайла Грушевського, прослухали розповідь викладача історії Олени Анатоліївна Серкез про  видатного історика, з цікавістю ознайомилися з його творами, наявними у нашому фонді.