До 105-річчя від дня народження українського композитора, педагога, фольклориста, лауреата Державної премії  ім. Т. Г. Шевченка

Платона Іларіоновича Майбороди

(1918–1989)

********************

До 110-річчя від дня народження українського композитора, диригента, лауреата Державної

Премії ім. Т. Г. Шевченка

 Георгія Іларіоновича Майбороди

(1913–1992)

********************

 «То не легко, друже, в суєслов’ї,

 Де складна і де терниста путь,

 Дати пісню з крові, із любові,

 Що її сніги не заметуть…»

 (Андрій Малишко)

Іноді брати є не лише рідними по крові, а й мислять в одному напрямку, об’єднані спільною справою. Георгій і Платон Майбороди присвятили все життя музиці. Не конкуруючи між собою на композиторському терені, вони були підтримкою й опорою один для одного. Музична творчість двох братів стала цілою епохою становлення і розвитку українського мистецтва.

Брати Майбороди народилися в один день – 1 грудня, лише у різні роки: Георгій – у 1913-му, Платон – у 1918-му в с. Пелехівщина (нині Глобинський район Полтавської області) у співочій селянський родині. Батьки співали у церковному хорі, прадід майбутніх музикантів був чумаком, а дядько – майстром з виготовлення музичних інструментів. В родині створився своєрідний ансамбль, у якому грали на скрипці, мандоліні, балалайці, бандурі. Платон був активним учасником художньої самодіяльності, самотужки вивчив нотну грамоту. Коли хлопцю доручили керувати шкільним музичним гуртком, поставився до цього з відповідальністю. Уже тоді Платон робив спроби самостійно писати музику. Проте жорстока реальність перекреслила всі плани. Дитинство і юність братів припали на часи громадянської війни, руїни й голоду. Батько не захотів вступати до колгоспу. Під час голодомору 1932-1933 р. родина Майбород, щоб вижити, мусила переїхати до Запоріжжя. Попри складний час, від своєї музичної мрії юнак не відмовився, він відвідував концерти місцевих артистів, вистави драматичного театру, оперні спектаклі.

Дуже схожі не лише зовні, хлопці з дитинства обидва були закохані в музику. Щоправда, Григорій тяжів до монументальних форм, опер, симфоній, а Платон віддавав перевагу написанню пісень. Ще змалку він навчився по слуху грати на балалайці, а його старший брат, який першим розпочав шлях до музики, згодом навчив його нотної грамоти. Сам Георгій грав на мандоліні й часто разом з братом вони виконували популярні на той час п’єси — «Чардаш» В. Монті, «Мазурку» Ю. Венявського, «Угорські танці» Й. Брамса тощо. Георгій вступив до консерваторії, де його наставником був Левко Миколайович Ревуцький, що відіграв важливу роль у творчому становленні обох братів.

Після закінчення середньої школи у Платона Майбороди не було сумнівів щодо вибору професії: він давно вже обрав собі долю музиканта. Перша спроба вступу до Київської консерваторії, де вже вчився його брат Георгій, виявилася невдалою. Проте не помітити обдарованого юнака було неможливо. Тож не дивно, що член приймальної комісії Левко Ревуцький порадив йому піти до музичного училища ім. Глієра. Там юнак учився з таким натхненням, що чотирирічний курс училища засвоїв за два роки.  Зрештою, саме 1938 рік став щасливим для майбутнього композитора – Платона Майбороду прийняли до Київської консерваторії. І Георгій, і Платон навчались у класі одного з корифеїв української музики – Левка Ревуцького, особистість якого найбільше вплинула на формування їхніх людських та творчих орієнтирів. Ревуцький завжди підкреслював виняткову обдарованість братів Майбород. Так, наприклад, зовсім не студентським розмахом вирізняється симфонічна поема «Лілея» за Т. Шевченком, написана студентом ІІІ курсу Георгієм Майбородою. Після успішної прем’єри автора зарахували до Спілки композиторів УРСР, що було екстраординарним фактом. Важко повірити, але за 2 роки до того було репресовано батька Майбород – Іларіона Івановича.

Навчання було перерване війною. На фронт у 1941-му брати пішли добровольцями у складі армії Михайла Кирпоноса разом – Георгій тоді вже закінчив консерваторію, Платон іще був студентом. Командир полку Семенов, дізнавшись, що солдат Платон Майборода вчиться на композиторському факультеті, не відпускав його на передову, змушуючи працювати в штабі. Перед тяжким боєм він наказав переписувати якісь папери. На обурення Платона відповідав: «Живи. Після війни більше зробиш для мистецтва». В останні місяці війни Платона було призначено музичним керівником військового ансамблю пісні й танцю у Відні, де він провів півроку. А Георгій рядовим дійшов до Праги...

Наприкінці 1945 року П. Майборода повернувся до Києва після демобілізації, закінчив композиторський факультет Київської консерваторії. У післявоєнні часи брати ступили на викладацьку стежку: Георгій Іларіонович у 1949 р. закінчив аспірантуру під керівництвом Ревуцького, а протягом 1952-1958 рр. викладав у консерваторії низку теоретичних дисциплін; Платон Іларіонович протягом 1947-1950 рр. працював викладачем консерваторії, близько шести років викладав у Київському музичному училищі ім. Глієра та вечірній музичній школі для молоді.

Після війни для кожного з братів розпочався самостійний творчий шлях. Георгій Іларіонович став визнаним автором великих симфонічних творів (чотирьох симфоній, концертів для скрипки, для голосу з оркестром тощо), чотирьох опер – «Милана», «Арсенал», «Тарас Шевченко», «Ярослав Мудрий», до того ж дві останні написав на власні лібрето. З-поміж інших творів мае­стро – три симфонії, симфонічні поеми, концерти для скрипки з ор­кестром і для голосу з оркестром, кантати, хори, романси та пісні на вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичи­ни, В. Сосюри, А. Малишка, оброб­ки народних пісень, музика до кіно­фільмів. Музика Георгія Майбороди звучала і за кордоном. Із незмінним успіхом у всіх концертах виконувалася «Гуцульська рапсодія»: цю ефектну оркестрову п’єсу знали далеко за межами України. Вона була обов’язковим твором на конкурсі диригентів 1986 року в німецькому місті Єні. У Філадельфії, Торонто й Вашингтоні ставили «Ярослава Мудрого».

А Платона Іларіоновича знають як автора понад 100 пісень – на слова В. Сосюри, В. Симоненка, Т. Масенка, Д. Луценка, М. Ткача… Пісні П. Майбороди одразу ж ставали хітами. У 1947 р. він створив цикл пісень для дитячого хору на слова Павла Тичини, Івана Неходи, Марії Пригари, пісенний триптих героїко-патріотичного спрямування для капели бандуристів, а також пісні, присвячені героям соціалістичної праці, – час вимагав. Ці пісні виконував хор під керівництвом Григорія Верьовки, вони були дуже популярні серед простих людей.

Вершиною творчості П. Майбороди стали пісні, написані спільно з видатним поетом Андрієм Малишком, із яким композитора єднала велика дружба. Неповторний творчий дует подарував слухачам чимало чудових творів, які швидко завойовували серця мільйонів людей. Загалом вони разом створили понад 20 пісень, найяскравішими з яких, безперечно, були «Пісня про рушник», «Вчителько моя», «Київський вальс». Кожна з цих пісень має свою цікаву історію: наприклад, «Київський вальс» (1954 р.), перші такти якого десятки років були позивними Українського ра­діо, створено на прохання студентів-медиків, що в листі до композитора висловили мрію про пісню, присвячену квітучому Києву. Без пісні «Вчителько моя», присвяченій улюбленій вчительці Платона Іларіоновича – Олені Павлівні Дзіваківській, з якою він підтримував стосунки аж до її смерті, й сьогодні годі уявити жоден шкіль­ний випускний бал. Серед творів останніх років життя композитора пам’ятним став монументальний «Гімн Києву» на слова Віталія Коротича  (1981 р.). Цей твір виграв конкурс на кращу пісню про Київ, що проводили до 1500-річчя міста.

Та найбільший успіх в Україні та за її межами мала «Пісня про рушник», написана до кінофільму «Літа молодії» в 1958 р., яку вперше виконав співак з оксамитовим голосом Олександр Таранець. Але справжньою «візитною карткою» пісня стала для Дмитра Гнатюка, який навіть жартував: «Я «Рушником» оперезав усю планету…» У 2007 р. ця пісня визнана найкращою піснею XX століття. Її співають не тільки українською, а й англійською, іспанською, болгарською, чеською та іншими мовами. В одному з епізодів герой     картини частує свою подругу сніданком, дбайливо загорнутим матір’ю у вишиваний рушник. Режисер О. Мішурин хотів уникнути звичайного діалогу, а підійти творчо до зображення материнської любові, материнського напутнього слова, яке світить юнакові на життєвому шляху. Ідея сподобалася композитору та поетові Андрієві Малишку. Під час війни обидва брати Майбороди потрапили до полону і були звільнені лише завдяки матері. Дарина Єлисеївна, зібравши все добро, яке було в хаті, поїхала визволяти своїх дітей від заслання до концтабору. За родинними спогадами, знаменита «Пісня про рушник» була присвячена саме їй… Немає у світі українця, який би не знав цього гімну Матері, що і нині звучить у всьому світі як один із символів України.

Пісні Майбороди-Малишка стали новою віхою у розвитку цього жанру. Особливість цих пісень – їх лірико-патріотичність. За кожною нотою – рідна земля, рідна природа, рідний народ, батько, мати, історія. Платон Іларіонович співпрацював з театрами – зокрема з Українським драматичним театром ім. Івана Франка, Запорізьким драматичним театром, Вінницьким музично-драматичним театром ім. М. Садовського. Багато років він писав музику до численних кінофільмів Київської кіностудії ім. О. Довженка – «Кров людська не водиця», «Люди не все знають», «Літа молодії», «Українська рапсодія», «Долина синіх скель» та ін.

Не можна не згадати і дум Платона Майбороди – цього популярного жанру українського епосу. Образи кобзарів, бандуристів-воїнів широко відомі в українській класиці. Композитор по-новому трансформує цей давній жанр, і музична мова його дум набуває нових рис.

Брати Майбороди були пов’язані до кінця не лише творчістю (адже Платон присвятив старшому братові пісню «Згадай рідний край»), а й самим життям. Незважаючи на два шлюби, Платон Іларіонович не мав власних дітей і разом з дружиною Тетяною виховував  Георгієвого сина Романа – майбутню зірку оперної сцени. Як не дивно, про війну Георгій та Платон Майборода майже не писали. «Для братів це був емоційно важкий період. Війна забрала чимало їхніх рідних і друзів. Цей біль несумісний з музикою», – вважав Роман Майборода.

«Дядько не визнавав естраду і тяжів до народної пісні, а батькові подобалася класична музика, — пригадує Роман Майборода. – Платон та Георгій Майбороди були надто різними композиторами, тому ніколи не змогли б працювати разом».

Попри різницю в музичних смаках брати часто зустрічалися і спілкувалися, проводячи години в творчих дискусіях, ділячись міркуваннями і порадами. Найчастіше це відбувалося в Будинку композитора, де Георгій і Платон мали спільний кабінет і могли скільки завгодно музикувати на роялі з перервами на цигарки. Вдова Платона Іларіоновича Тетяна Василівна Майборода розповідала, що «Платон Іларіонович дуже любив і поважав свого старшого брата. Вони товаришували все життя. Цінували мистецтво один одного. Вони були споріднені душею».

Життєві стежини братів, хоч і різняться, та все ж тісно пере­плетені. Обидва закінчили ком­позиторський факультет по класу Левка Ревуцького, обидва пішли добровольцями на фронт під час Другої світової. У 1957 році в один день отримали почесні звання за­служених діячів мистецтв Украї­ни. Але найцікавіше і, можливо, найнеймовірніше (принаймні для тих, хто обізнаний з радянськими реаліями) те, що, попри всі титули і статуси, ні Георгій, ні Платон Май­бороди не були членами Комуніс­тичної партії. У 1962 році Майборода-мо­лодший став, як і Павло Тичина та Олесь Гончар, першим лауреатом щойно встановленої тоді Шевчен­ківської премії. Георгій отримав її наступного року. Платон Іларіонович пішов із життя у 1989-му, Георгій Іларіонович – у 1992-му, встигнувши із радістю прийняти проголошення незалежної України. Ім’я Георгій Майбороди носить Національна заслужена капела бандуристів, ім’я Платона Майбороди – Запорізьке музичне училище. На честь Платона Майбороди названі вулиці у Києві, Дніпрі, Броварах та Сорокиному  Луганської області.

Час – справедливий суддя. Особливо це стосується мистецтва. Георгій Іларіонович писав академічну музику, а пісні Платона Іларіоновича знає напам’ять, любить та співає не одне покоління українців. Обидва брати були неймовірно талановитими, дружніми. Навчалися в одного педагога – українського класика Льва Миколайовича Ревуцького, ставши гідними продовжувачами його традицій. Творчість людей, що вже відійшли у вічність, житиме доти, доки її згадуватимуть наступні покоління. Кожен з братів Майбород залишив величезний доробок прекрасних творів, збагативши яскравими зразками українську музичну культуру. Їх люблять слухачі і досі багато провідних колективів та співаків виконують у концертах, записують на радіо і телебаченні. Майбородівські твори не старіють, багато з них назавжди увійшли до української музичної скарбниці.

Викладачі та студенти коледжу із цікавістю ознайомилися з виданнями, представленими на виставці-антології до ювілею видатних діячів культури України Майбороди Георгія Іларіоновича та Майбороди Платона Іларіоновича, наявними у фонді нашої бібліотеки.