210 років від дня народження видатного німецького композитора, диригента, теоретика музики, письменника-публіциста

Вільгельма-Ріхарда Вагнера (1813–1883)

«Це тріумф мистецтва над реальністю і реальності над мистецтвом… Коли ми дивимося на Вагнера, то бачимо душу людства крізь збільшувальне скло. Що ми ненавидимо у ній, то ненавидимо в собі; що нам подобається в ній, то нам подобається у собі».

(Алекс Росс, один із провідних музичних критиків США)

        Вільгельм-Ріхард Вагнер – один з найвидатніших композиторів в історії музики, суміщав в собі дар композитора, поета і драматурга, публіциста і філософа. Сміливий новатор, відомий в першу чергу завдяки його операм, або «музичним драмам», як пізніше він почне їх називати, своєю творчістю мав величезний вплив на розвиток музичного театру на межі ХІХ-ХХ століть, залишається найвпливовішою постаттю в музиці і сьогодні. Народився 22 травня 1813 року  у Лейпцигу в сім’ї поліцейського чиновника. Після смерті батька дитячі роки хлопчика пройшли в Дрездені, в атмосфері мистецтва: його вітчим, Людвіг Гейер, був талановитим актором, письменником і живописцем, сестри – талановитими оперними і драматичними актрисами, брат – оперним співаком. Майбутній композитор писав вірші і драми, брав участь у дитячих спектаклях. З 16 років він систематично займається музикою: навчається композиції, грає на фортепіано. В університеті Лейпцига отримує солідну підготовку на філософському факультеті. У 1833-1842 роках Вагнер вів неспокійне життя, повне поневірянь: рятувався від кредиторів, переховувався з політичних причин, він ледь зводив кінці з кінцями, заробляючи на життя в якості хормейстера і диригента. У 1842 році тріумфальна прем’єра опери «Риєнці, останній з трибунів» у Дрездені приносить композитору популярність. Згодом Вагнер створює опери «Тангейзер», «Лоенгрін», іншим знаменитим твором стала драма «Трістан і Ізольда». «Летючий голландець» (1841) – романтична опера, що відкриває зрілий період творчості композитора.

         Багато років Ріхард Вагнер мріяв про незвичайний театр, на сцені якого повинні були діяти його герої. Проста дерев’яна будівля, розташована не в столиці, а в невеликому німецькому містечку, амфітеатр для публіки, прихований від неї оркестр, спеціально запрошені актори. Слухаючи уважно і самозабутньо, людина могла побачити речі, раніше їй недоступні, проникнути в їх значення.        

        У 1871 році Вагнер вперше приїжджає в Байройт, де виступає з ініціативою спорудження у цьому місті великого оперного театру, на сцені якого могли би йти німецькі опери. При сприянні впливових друзів і поклонників композитор отримав можливість здійснити свою мрію і побудувати театр, призначений для постановки «Кільця Нибелунга». З 1874 року Вагнер з сім’єю поселяється в Байройті на віллі «Ванфрід». У 1876 році будівництво оперного театру було закінчено.

         Музика існувала для Ваґнера не сама по собі, а слугувала драматургії. Згідно з його уявленням, текст та музика мали бути єдиним цілим. Вагнер вважав, що опера повинна стати музичною драмою, де дія зливається з музикою, а композитор і драматург об’єднуються в одній особі. Він сам писав лібрето для своїх опер. Остаточно поєднати текст, музику, режисуру, сценічну картинку й архітектуру Ваґнеру вдалося завдяки його відомій оперній тетралогії «Перстень Нібелунга», яка була виконана на відкритті театру Байройта. Досі там відбувається музичний фестиваль, на який з’їжджається публіка з різних країн світу. Фестиваль, завдяки якому ім’я німецького композитора Ріхарда Ваґнера стало відомим на весь світ, проводиться під керівництвом його сім'ї щорічно в Байроті з часу його смерті. Саме з Байройтських фестивалів укорінилася звичка затемнювати глядацьку залу. Під час першої ж вистави «Персня ібелунга» раптово погасли ліхтарі, тому глядачі сиділи у напівтемряві й спостерігали за освітленою сценою. Раніше зала була так само добре освітленою, як і сцена – вишукана публіка хизувалася вбранням. Зазнала зміни також і традиція оплесків – вони стали не такими частими – глядачі мусіли бути уважнішими і терплячішими. Байройт мав на меті вивести театральну публіку на новий рівень серйозності.

         Сам Вагнер замислив і пропагував ідею спеціального фестивалю, щоб показати свої власні твори, зокрема монументальний цикл «Перстень Нібелунга» і «Парсіфаль». Опера «Парсифаль» стала вінцем творінь Вагнера. У цьому творі він дав остаточне вираження своїм найвищим релігійним та моральним концепціям. Композитор присвячує роботі над «Парсіфалем» свої останні п’ять років життя.

         Значення Вагнера як великого реформатора опери важко переоцінити. Опери Вагнера складні для постановки, великі труднощі представляють вони і для співаків. Проте вони ставляться на різних сценах світу, регулярно йдуть в Байройте. Виконання творів Ваґнера вимагає великої майстерності, але саме опери Ваґнера принесли славу Соломії Крушельницькій. В одному з листів молода тоді ще співачка писала: «Співаючи опери Ваґнера без повного образовання музики і голосу, можна собі дати хрестик на дорогу, бо довше не потягнеш, як два роки. Таким ходом не один співак карк скрутив».

         Музику великого композитора можна почути у багатьох сучасних фільмах, вона звучить зі світових оперних сцен. Мюнхенська швидка допомога сигналить мелодією з «Золота Рейну», «Політ валькірій» звучить у фільмі Копполи «Апокаліпсис сьогодні». Ріхард Вагнер написав порівняно мало, лише тринадцять опер. Однак десять із них – найвідоміші хіти, які активно виконуються й донині.